Читаючи новини про війну та, фактично, споглядаючи її у реальному часі можна частинно уявити, наскільки страшна там реальність. Але ключове тут — частинно. Усвідомити повною мірою, що відбувається на фронті та як живуть військові неможливо.
Адже, навіть, лише прослухавши декотрі історії від воїнів стає моторошно. І надзвичайно болісно від спроби уявити всі ті жахи, котрі їм доводиться проживати щодня, аби забезпечити світле майбутнє всій країні.
Саме тому суспільство повинно знати хоча б мінімальну частину того жахіття, що відбувається через злочинні дії оркост@ну.
Тож, продовжуючи рубрику «Записки з фронту», сьогодні повідаємо історію військового 93 бригади, яка боронить Україну на найгарячіших напрямках східного фронту, зокрема у Бахмуті.
«28 лютого 2022 року у свій День народження я вже був у військкоматі. Дивлячись на мене, мій 27-річний син теж прагнув захищати країну. Але по стану здоров‘я він не придатний для служби. Однак тривалий час він не залишав спроб потрапити до Збройних сил України й врешті решт добився свого. І з кінця серпня він служить у розвідці.
Насправді це син моєї дружини, але ми стали рідними один для одного. За 15 років він перший раз назвав мене «тато» саме під час повномасштабного вторгнення. Я тоді розчулився до сліз.
Коли я наразі згадую певні моменти з нещодавнього минулого, то часом стає смішно. Але це тут (мається на увазі — у цивільному житті) смішно, а там — страшно. І хто б що не казав, я не бачив ні однієї людини, яка б не боялася. Відверто кажучи, ті, хто не боявся, почали себе героями виставляти. Але це у них вже таким чином психіка не витримувала, через що вони й припиняли боятися та гинули.
Коли ти відчуваєш страх, у тебе спрацьовує інстинкт самозбереження. Коли ти боїшся, то зовсім по-іншому бачиш, чуєш тощо. Ти чуєш, звідки вилетів снаряд, куди прилетів і розумієш, куди падати й ховатися. Особливо страшно, коли десь над тобою свистить снаряд і все що залишається — молитися, аби він не прилетів у бліндаж.
Минулого літа, на жаль, снаряд не пролетів повз окопу, де знаходився я. Це було у Соледарі. Тоді ми були біля терикона (штучний насип з порожніх порід, витягнутих при підземній розробці покладів корисних копалин), нас розставили по позиціях, але з тих, хто потрапив на терикон залишилося дві-три людини з контузіями.
Все почалося з того, що до мене направили 12 молодих хлопців, а мене зробили старшим. Хлопці просиділи півтора місяця у пункті постійної дислокації. Чесно, не знаю, чому їх там вчили. Вони казали, що лише декілька разів вчитися стріляти ходили, а також вчилися, як накладати турнікети. Тож за ті три дні та ночі, котрі ми просиділи у школі, я навчив їх хоча б тепловізори користуватися. Потім нас забрали на терикон. Я протримався там два дні й вийшов п‘ятим раненим, а мої 12 хлопців всі загинули. Фактично хлопці лише тиждень на війні пробули.
Оскільки терикон — це пісок, то там сховатися немає де. Це була чиста вдача — потрапить у тебе чи ні. А росіяни били по нас без зупинки. Тоді побратими розповідали, що вони стріляли з літака, били прям по окопах, у яких, навіть, колод не було. Мене врятувало те, що коли ми зайшли на територію терикона я знайшов декілька колод та поставив їх разом зі своїми речами на вхід до окопу.
Ракета вдарила прям у пів метрах від входу. Позаду мене сидів мій побратим, то я його собою закрив. У нього лише контузія та декілька маленьких уламків. А загалом, то я взяв на себе всі уламки. Перша думка: «живий!». У цей час поступово приходить усвідомлення того, що сталося, але свідомість сплутана. Дивлюся навколо, а все землею засипано і розумію, що рук не відчуваю. Тоді подумав, що їх відірвало і я додому не повернуся. Але трохи потягнувши їх, побачиш, що вони під землею, але все у крові.
Росіяни продовжували обстрілювати без перерви так, що голови не можна було підняти. Хлопці мені наложили турнікети, але трохи неправильно, то я стікав кров‘ю. Таким чином я приблизно півтори години просидів ще в окопі, поки все затихло. Ми почали шукати точку евакуації, ледь вийшли. Я майже втрачав свідомість і рук не відчував взагалі. Броньована машина, що вивозить поранених була десь у півтора кілометра від нас. І ось ми йшли пішки на повністю відкритій місцевості, де ніде не сховатися. Коли ми ледь дісталися точки, то побратим сказав, що ми надзвичайно терплячі та сильні.
Взагалі, то на териконі було надзвичайно страшно, бо по ньому били зі всього, чого тільки можна. Пам‘ятаю, як росіяни, навіть, із танку стріляли по 22 снаряди. За ті дні той терикон на два-три метри нижче став, але все одно ми трималися.
Загалом у мені було понад 20 уламків, їх довго діставали у різних шпиталях та госпіталях. Але це ще не всі, наразі в мені ще залишається чотири уламки. Через це руки погано працюють. Крім того, відчуваються наслідки контузії, часом може виникати надмірна дратівливість. І, звісно, кожної ночі сняться мари про війну.
Взагалі на війні ми всі залишили своє здоров’я. Наприклад, бронежилет важить близько 17 кг, а до нього ще треба додати інше спорядження та боєкомплекти та при цьому доводиться бігати. Навантаження шалене, але якщо не побіжиш, то не виживеш».
